"Не здавайтесь і не зраджуйте Батьківщину" - сказав йому вертухай у російській колонії. Це був той самий чоловік, який щодня бив українців. Він думав, що його зараз поб'ють. А вертухай відвів його в кімнату і сказав те, чого він не очікував почути від ворога. Історія Володимира Сорочана - експолоненого з Херсона. 30 місяців у російському полоні. "Раз в три місяці когось забивали до смерті. Просто тому, що їм так захотілося", - згадує він. Найважче було в Ряжску, коли не годували. На вечерю давали чверть картоплі і казали: "Нічого, вилікуєтесь уже в Україні". А якось принесли гречку - "але там була не гречка, а вода. Я казав, що це просто вода, коли миють каструлю". Одного разу вертухай запитав, звідки він родом. Володимир відповів: з Херсона. Той вивів його в окрему кімнату, зняв балаклаву і сказав російською: "Я зробив дурну помилку в 14-му році, що повірив пропаганді. Зараз дуже шкодую. І як би вам важко не було - не здавайтесь, не зраджуйте Батьківщину". "На його очах наверталися сльози. Він був більш пригнічений, ніж навіть ми в полоні", - каже Володимир. І додає: "Можливо, у нього була задача втертися в довіру. Але мені здається, що якісь нотки співчуття в ньому були". Про кожен день побиття він розповідає стримано. Працювали кінологами і шокерами. "Коли били, їм подобалося, щоб ми кричали". Без слів починали бити по ногах гумовою палицею - і всі мовчали. "Ви що, вам не боляче?" - і бив ще сильніше. Кричати доводилося, щоб задовольнити його его. "І перший раз у житті я побачив колір своїх ніг майже від п'ят до сідниць. Вона була чорно-синя". А ще був день, коли замість палиці й шокера у вертухая в руках опинився фотоапарат. "Я думаю: що це, фотосесія буде?" Виявилось - обмін. Охоронці казали, що це "наступний етап" і що вони залишаються в Росії. Але сусіди по камері вже знали правду. "Я вже був упевнений - сам у собі, в серці, - що їду на обмін. Бо цього дуже хотілося". І ось він уже в Україні. Заходить сбушник, називає прізвище - і не збігається ім'я та по батькові. "Я йому кажу: я нікуди назад не поїду". - "Та ти вже приїхав, ти вже нікуди не поїдеш". Сьогодні Володимир уперше за рік наважився приїхати в рідний Херсон. "Мене всі відмовляли: тут шалені обстріли, не приїжджай. Я уявляв, що буде гірше - бо бачив, що сталося з Маріуполем. Я не скажу, що Херсон мертвий, але він ледве дихає", - каже він. Він веде блог про полон і написав книгу "Полон". І показує те, що бачив щодня: ось кормушка - віконечко в коридор, звідки видавали їжу. Ось коридор, де треба стати вздовж стіни - і по тобі починають працювати. "Ми ніколи не були браттями - ні по родині, ні по матері". Він вижив. І розповідає далі - щоб не забули.