@vitalij_kim принесли вам пропозиції дій, поки ви ще не втомилися від розмов про розмови. Міністру у справах ветеранів не потрібні нові зустрічі. Йому потрібен аудит. Він дуже активно їздить на зустрічі. Слухає, знайомиться, збирає пропозиції. А на сторінках профільного відомства ми знову читаємо правильні слова. Підтримка ветеранів важлива. Реабілітація важлива. Працевлаштування важливе. Повага до ветеранів важлива. Дякую. Ми знали це ще до призначення нового міністра. Минуло майже два тижні, але досі немає чіткої відповіді: що саме буде зроблено, у які строки, які напрями визначено пріоритетними, хто відповідатиме за результат і за якими показниками його оцінюватимуть. Для частини ветеранської спільноти саме кадрове рішення стало приводом для недовіри. Відсутність конкретного плану цю напругу не знімає. Навпаки — створює враження, що державна ветеранська політика знову залежатиме не від системного підходу, а від того, коли новий керівник сформулює власне бачення. Але Міністерство у справах ветеранів не було створене в день призначення нового міністра. До цього вже працювало відомство. Працювали команди. Проводилися дослідження. Запускалися програми. До формування політики залучалися ветеранські організації. Уряд уже схвалив Стратегію ветеранської політики до 2030 року та Операційний план її реалізації на 2024–2027 роки. У цих документах визначено стратегічні й оперативні цілі, завдання, індикатори та очікувані результати. Саме тому першим кроком нового міністра мало б стати не створення чергового «бачення з нуля», а чесна оцінка того, що вже зроблено. Варто взяти Стратегію, Операційний план і звіти про їх виконання та відповісти на прості запитання: • що вже працює; • що існує лише на папері; • які рішення дали результат; • які процеси так і не були запущені; • яким напрямам бракує фінансування; • які програми отримують кошти, але не забезпечують очікуваного ефекту. Частина відповідей уже лежить на столі. Наприклад, Рахункова палата дослідила роботу системи фахівців із супроводу ветеранів. У 2024 році Мінветеранів визначило потребу у 15 тисячах таких фахівців. Водночас громади повідомили про готовність створити лише 1360 посад. На кінець 2024 року працювали 485 фахівців, а в жовтні 2025 року — близько двох тисяч. При цьому більш ніж у 20% громад відповідних посад так і не було створено. Тобто система функціонувала приблизно на 20% від початково запланованого масштабу. Не менш показовою є ситуація з фінансуванням. У першому півріччі 2025 року на діяльність фахівців спрямували 262 млн гривень, тоді як 2,5 млрд гривень, або 87,3% річного обсягу відповідної субвенції, залишалися нерозподіленими між місцевими бюджетами. Саме це мало б стати предметом першої робочої наради міністра. Чому потребу було визначено саме у 15 тисячах фахівців? Чому громади були готові створити в одинадцять разів менше посад? Чому фінансування не доходило до громад? Скільки ветеранів реально охопила програма? Чи покращила вона доступ до лікування, реабілітації, працевлаштування та правової допомоги? Без відповідей на ці запитання неможливо зрозуміти, чи потрібно розширювати програму, змінювати її модель або переглядати механізми фінансування. Водночас ключові проблеми ветеранів уже давно описані в дослідженнях. IREX фіксує розрив між військовим і цивільним життям, труднощі адаптації до родинного й соціального життя, потребу у визначеності щодо майбутнього, визнанні військового досвіду та повазі до служби. Організація також рекомендує створити зрозумілу державну дорожню карту, яка супроводжуватиме людину від звільнення зі служби до повноцінної реінтеграції, запровадити первинне й регулярне оцінювання психологічного стану, розширити доступ до допомоги та залучати самих ветеранів до формування політики. Український ветеранський фонд — власна установа Мінветеранів — наводить ще конкретніші цифри.